Головна » Файли » 10 клас » Історія України

Історичний портрет Є. Петрушевича
14.02.2017, 23:29
1.Народився майбутній лідер ЗУНР 3 червня 1863 р. у містечку Буськ на Львівщині в сім’ї місцевого пароха й декана греко-католицької церкви.
2. Спочатку закінчив народну школу. Після закінчення Академічної гімназії Є. Петрушевич записався на студії правничого факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після отримання ступеня доктора права відбув практику в талановитого правника, директора товариства «Дністер» Степана Федака, а відтак відкрив у місті Сокалі адвокатську канцелярію. Виявив себе талановитим організатором суспільно-політичного й культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової «Просвіти», будівничим Народного дому, співорганізатором повітової ощадної каси, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції на Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу населення професійним захистом від свавілля властей.
3.У грудні 1899 р. Є. Петрушевич вступив до новопосталої Української національно-демократичної. На перших виборах до парламенту в травні 1907 р. талановитого адвоката обрали послом від великої виборчої округи Сокаль — Радехів — Броди. Він став одним із лідерів Українського клубу. Згодом його обрали заступником і головою парламентської репрезентації; виступи Петрушевича на сесіях відзначалися цілеспрямованістю і глибокою аргументацією. Є. Петрушевич критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування владою українською мовою, інтересами сільської бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ.
4.-5.-6. 1909 року Є. Петрушевич став посадником міста. 1910 р. його обрано послом від Стрийської виборчої округи до Галицького крайового сейму — вищої представницької інституції влади краю. Вже на першій вересневій сесії того ж року він виступив з доповіддю від радикального крила українських послів під час гострої дискусії з приводу нового закону про вибори до сейму. Є. Петрушевич і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців. Крім того, після довголітньої боротьби з поляками нарешті ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету. Є. Петрушевич також подав до суду інтерпеляцію щодо утисків владою сільського населення й стримування трудової еміграції українців. У цей час він багато спілкувався з наддніпрянськими політемігрантами, членами Союзу визволення.
Не менш активну участь Петрушевич брав у діяльності австрійського парламенту, він підготував брошуру «Що робили наші посли в парламенті? Маніфест руського (українського) парламентарного клубу», в якій стверджувалося, що становище української фракції було дуже важким через її малочисельність, але депутати доклали чимало зусиль для покращення становища українського населення і здобуття для нього поваги інших парламентських угруповань і уряду.
У розпал Першої світової війни Є. Петрушевич замінив К. Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації (УПР). Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька публічних аргументованих заяв, відстоюючи історичну справедливість щодо Галичини — української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як й інші народи імперії. Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися восени 1917 р. деякого послаблення утисків із боку урядових чиновників та польської адміністрації українського населення Галичини.
Наприкінці засідання переобраний на посаду президента УНРади Є. Петрушевич запросив членів ради «бути свідками походу зі смолоскипами, а коли військовий оркестр заграв марш «Гей, не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало!», на очах президента з’явилися сльози радості.
Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня 1919 р. Є. Петрушевича включили до складу Директорії УНР, але в її засіданнях до літа він участі не брав.
Як Президент УНРади Є. Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції та, згідно з Тимчасовим основним законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою при ухваленні рішень. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом Є. Петрушевич умів впливати на перебіг подій.
УНР надала Є. Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов’язків президента й голови уряду. У цей час на адресу Диктатора посипалося багато звинувачень у зраді УНР, змові з ворогом, саботажі спільних бойових дій. Ситуацію загострили спроби наддніпрянського уряду змусити Є. Петрушевича передати С. Петлюрі верховне командування Галицькою армією.
В еміграції Є. Петрушевич розгорнув боротьбу на міжнародній арені за відновлення незалежності ЗУНР. Коли у листопаді 1919 р. Антанта запропонувала галицькій делегації в Парижі проект державної автономії Галичини на 25 років у федерації з Польщею, Є. Петрушевич його не підтримав (хоча частина галицьких політиків — В. Панейко, Є. Левицький, С. Голубович, Л. Левицький, Л. Цегельський — готові були погодитися на цей компроміс).
7. Типовий максималіст, безкомпромісний політик, а тому людина нереальної політики. Найтрагічніша постать новочасної нашої історії. Так характеризували сучасники – Лонгин Цегельський та Сидір Ярославин – життєвий шлях Президента Української національної ради ЗУНР Євгена Петрушевича.
Категорія: Історія України | Додав: Вика
Переглядів: 1841 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]