1.Народився майбутній лідер ЗУНР 3 червня 1863 р. у містечку Буськ на Львівщині в сім’ї місцевого пароха й декана греко-католицької церкви.
2. Батько обирався віце-маршалом Повітової ради в Кам’янці Струмиловій, був знавцем історії й літератури, людиною широкого духовного світогляду, глибокої національної свідомості. Виховав трьох синів і трьох дочок. Після закінчення Академічної гімназії Є. Петрушевич записався на студії правничого факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після отримання ступеня доктора права відбув практику в талановитого правника, директора товариства «Дністер» Степана Федака, а відтак відкрив у місті Сокалі адвокатську канцелярію. Виявив себе талановитим організатором суспільно-політичного й культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової «Просвіти», будівничим Народного дому, співорганізатором повітової ощадної каси, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції на Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу населення професійним захистом від свавілля властей.
3.Ліберал. Він став одним із лідерів (поряд із К. Левицьким) Українського клубу. Згодом його обрали заступником (1913) і головою (1916) парламентської репрезентації.
4,5,6. Петрушевич виступав на сесіях відзначалися цілеспрямованістю і глибокою аргументацією. Є. Петрушевич критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування владою українською мовою, інтересами сільської бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ.Вже на першій вересневій сесії того ж року він виступив з доповіддю від радикального крила українських послів під час гострої дискусії з приводу нового закону про вибори до сейму.Є. Петрушевич також подав до суду інтерпеляцію щодо утисків владою сільського населення й стримування трудової еміграції українців. У цей час він багато спілкувався з наддніпрянськими політемігрантами, членами Союзу визволення України.
Не менш активну участь Петрушевич брав у діяльності австрійського парламенту. Разом із К. Левицьким, Л. Цегельським, Т. Окуневським він підготував брошуру «Що робили наші посли в парламенті? Маніфест руського (українського) парламентарного клубу» (1911), в якій стверджувалося, що становище української фракції було дуже важким через її малочисельність, але депутати доклали чимало зусиль для покращення становища українського населення і здобуття для нього поваги інших парламентських угруповань і уряду.Під час міжнародних переговорів у Брест-Литовському в лютому 1918 р. Є. Петрушевич очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов’язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р.5 березня 1923 р. уряд ЗУНР надіслав країнам Антанти ноту, в якій виклав власний проєкт розв’язання польсько-українського конфлікту. Але для цього пропонувалося передати еміграційному уряду всю повноту влади у Східній Галичині. Водночас, зазначалося, що «Галицька держава буде ... конечною і єдиною базою до консолідації Великої України». Але аргументи уряду Є. Петрушевича щодо створення своєрідної «Швейцарії Сходу» не бралися до уваги. Є. Петрушевич переїхав у Берлін, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу.
7."У 1921 році уряд Петрушевича запропонував на розгляд Ліги Націй проект "Галицької Республіки" як держави трьох народів - українського, польського та єврейського. Однак на перешкоді стали нафтові суперечки між Великою Британією та Францією..."
Якщо говорити про "батьків-засновників" сучасної України, то ім’я Євгена Петрушевича, без сумніву, буде одним із провідних у цьому списку. 3 червня минає 150-річчя від його дня народження. Однак ми й досі не маємо змістовної біографії цієї постаті.
Історія Євгена Петрушевича – це історія президента Західноукраїнської Народної Республіки, якому пропонували очолити всю Україну.
Це історія організатора, який подав взірець правопорядку в контексті всієї Української революції 1917-23 рр.; історія заручника закулісних ігор Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського, Великої Британії та Франції. Погляди Петрушевича на українську державність та шляхи її здобуття змінювалися. Поза прорахунками у зовнішньополітичних орієнтаціях, Петрушевич залишався прикладом шляхетності та чесності у вчинках, як для своїх прибічників так і для недругів.
Це історія еміграційної самотності, впливу радянської пропаганди, непорозуміння з українським визвольним рухом, самопожертви та усвідомлення своєї місії.
Про життєвий шлях Петрушевича ми розмовляли з дослідником Української революції 1917-23 рр., доцентом кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка Олегом ПАВЛИШИНОМ.