Головна » Файли » 10 клас » Всесвітня історія

Туреччина. Палестинська проблема
14.03.2016, 11:14

1. ТУРЕЧЧИНА. М ЛАДОТУРЕЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1908—1909  РР. 
На початку ХХ ст. Османська імперія зазнавала важких часів. Країна поступово перетворювалася на напівколонію провідних держав. Зростання її залежності значною мірою було пов’язано зі збереженням застарілих громадських звичок за правління султана Абдул-Хаміда ІІ (1876—1909 рр.). Він установив у Туреччині абсолютистський деспотич-ний режим, що спирався на підтримку великих землевласників і мусульманського духівництва. Країна залишалася аграрною, розгортанню промислової революції перешкоджали численні залишки середньовічних порядків. Близько 65 % оброблюваних земель перебувало у власності держави, великих землевласників і мусульманських громад. Власних промислових виробів у Туреччині майже не було через практично повну відсутність фабрично-заводського виробництва. Основ ну масу необхідної для населення продукції виготовляли місцеві ремісники. Турецький ка-пітал був представлений переважно купецтвом. Процес формування турецької нації та її національної мови на початку ХХ ст. ще не завершився. Власне турки становили не більше ніж третину населення Османської імперії. Султан досить часто вико-ристовував для збереження своєї влади міжетнічні суперечності народів, що населяли його державу. 
Відстала Туреччина стала привабливим об’єктом для експансії іноземних капіталів, і насамперед Великої Британії, Франції, Німеч-чини, Італії та Росії. Після будівництва Суецького каналу розгорнуло-ся проникнення на контрольовані Османською імперією землі в районі Перської затоки. Німецький капітал, прагнучи забезпечити свої інтереси 
в Іраку й Кувейті, планував побудувати Багдадську залізницю. Особливу увагу великих держав став привертати Ірак після того, як у Мосулі було відкрито значні поклади нафти. 

На початку ХХ ст. в Туреччині активізували діяльність прибічники модернізації країни, що об’єднували переважно молоду інтелігенцію, або младотурків. Піднесенню младотурецького руху сприяли також Ро-сійська революція 1905—1907 рр. та Іранська революція 1905—1911 рр. 

Младотурки — європейська назва реформаторів в Османській імперії, які очолювали боротьбу проти султанського абсолютизму на -прикінці ХІХ — на початку ХХ ст. У грудні 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд різних младотурецьких груп і революційних організацій інших народів Османської імперії. На ньому було досягнуто домовленості про тимчасове примирення та ухва-лено рішення про підготовку збройного повстання з метою відновлення конституції. 

Повстання розпочалося 3 липня 1908 р. виступом гарнізону в містечку Ресне в акедонії. Повстанці розгорнули успішну збройну бороть-бу із султанською армією. 23 липня вони вступили в Салоніки й звер-нулися з ультимативною вимогою до султана відновити дію конституції 1876 р. Наступного дня Абдул-Хамід ІІ заявив про згоду задовольнити цю вимогу й оголосив про скликання парламенту. Пізніше султан сповістив про скасування цензури, ліквідацію таємної поліції та амністію учасникам революційних виступів. 

У грудні 1908 р. в Стамбулі зібрався парламент. Більшість у ньому здобули ладотурки, які проголосили своєю метою політику осма-нізму — рівних прав для всіх підданих султана й збереження єдності Османської імперії. 13 квітня 1909 р. прибічники султана підняли бунт у Стамбулі, вимагаючи відновити необмежену владу султана й скасувати конституцію. На нетривалий час Абдул-Хамід ІІ відродив свою деспотію. 
Проте 26 квітня вірні младотуркам війська придушили заколот. Старого султана позбавили влади, передавши престол його братові — Мехмеду V (1909—1918 рр.). 
Квітневі події 1909 р. стали завершенням Младотурецької революції. Її результатом було перетворення Туреччини на конституційну монархію. Младотурки залишалися при владі в країні до 1918 р. Вони ліквідували парламентсько-конституційні традиції політичного життя. 
Однак непослідовність і нерішучість младотурків перешкодили їм провести одернізацію країни, звільнити її від залежності іноземного капіталу. Усупереч зусиллям нової влади, спрямованим на збереження цілісності держави, національно-визвольна боротьба нетурецьких на -родів і зростаючі претензії провідних європейських держав сприяли її 
подальшому послабленню та розпаду. У пошуках сил, які могли допомогти врятувати Османську імперію, младотурки пішли на зближення з Німеччиною. 

2. СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТУРЕЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

Поразка в Першій світовій війні привела до краху Османської імперії. Країни Антанти прагнули поділу її спадку. Велика Британія та Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії, на -магалися це зробити і з областями з власне турецьким населенням. 

Країни Антанти встановили контроль над чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, британці — Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська в Малій Азії (Ізмір та Анталія). 

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження ціліс-ності країни як аціональної держави. Його очолив генерал Муста-фа Кемаль. На не окупованій частині Туреччини в місті Анкара було скликано меджліс — великі національні збори. Меджліс утворив уряд і почав формування армії. 

Маріонетковий султанський уряд 10 серпня 1920 р. уклав із країнами Антанти Севрський мирний договір, який закріпив поділ країни. Туреччина втрачала всі володіння на Близькому Сході. Гре-ції переходила частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини утворювалася Вірменська дер-жава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично перетворювало її на напівколонію. Уряд Кемаля відкинув такий договір. Тоді грецькі війська за підтримки Великої Британії почали наступ углиб країни, що призвело до греко-турецької війни (1920—1921 рр.). 

В особі Радянської Росії Туреччина знайшла союзника в бороть-бі проти країн Антанти. Причиною зближення двох країн стало не -прийняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами було укладено договір про дружбу і братерство. Згідно з до-говором визначився радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території в Закавказзі, що раніше належали Росії (Карська область), а потім Вірменії, яку в такий спосіб було розділено і знищено. РРФСР надала Туреччині фінансову і військову допомогу. 

У жовтні того самого року аналогічний договір було укладено з радянськими республіками Закавказзя, а в січні 1922 р. — з УРСР, делегацію якої очолював М. Фрунзе. Останній допоміг М. Кемалю роз -робити план розгрому грецьких військ. 
У 1922 р. турецькі війська здобули перемогу у війні. Антанта змушена була укласти з урядом Кемаля перемир’я і цим визнати його. 
Положення Севрського договору було переглянуто. У 1923 р. укладено Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалася територіальна цілісність країни як національної держави. 

Зовнішньополітична стабілізація створила умови для проведен -ня внут рішніх реформ. Туреччину було проголошено республікою (1923 р.). Церкву відділили від держави, а школу — від церкви. 

Скасовано халіфат (1924 р.). Уведено латинський алфавіт. Усіх тур -ків зобов’язали взяти собі прізвища. Мустафа Кемаль узяв прізвище Ататюрк — батько турків. У країні було заборонено багатоженство, офіційний шлюб став обов’язковим. Уряд почав підтримувати наці-ональну промисловість, концентруючи увагу на розвитку імпортозамінних галузей. Після кризи 1930-х рр. у країні вводилися елементи  планування економіки та створювався державний сектор. Аж до смерті Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною державою в європейському розумінні, а Ататюрк став прикладом для націоналістів Близького Сходу та Середньої Азії

3. ЗАРОДЖЕННЯ ПАЛЕСТИНСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ

Ідею створення національного осередку євреїв запропонував ав -стрійський журналіст Теодор Герцль у середині XІX ст. На конгресі 
сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) в 1897 р. ця ідея отримала 
обґрунтування. Було вирішено створити єврейську державу на тери-торії Палестини.

На цю територію площею 25 тис. км 2 передбачалося переселити 10 млн євреїв з усього світу. Спершу сіоністи запропону-вали турецькому султанові, під владою якого перебувала Палестина, продати ці землі, але він відмовився. Незважаючи на це, єврейське населення почало таємне переселення до Палестини, де створювало 
замкнуті громади, які вели натуральне господарство. 

Під час Першої світової війни султан удався до виселення єв-рейського населення, звинувативши його в прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни в 1917 р. Велика Британія і Франція проголосили «декларацію Бальфура», у якій ішлося про повернення частини євреїв на їхню історичну батьківщину і право створити на-ціональний осередок у Палестині.

Ця декларація започаткувала нову хвилю переселення. У Палестині почали створюватися єврейські політичні та вій-ськові організації. У 1922 р. Велика Британія отримала від Ліги На-цій мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстан-ня арабів проти англійців і євреїв. На той час євреї становили 18 % населення Палестини. Хоча повстання було придушене, напруження в стосунках між арабською і єврейською громадами та колоніальною адміністрацією збереглося. А ситуація з кожним роком погіршувалася. Араби категорично виступили проти ідеї створення єврейської держа-ви, що посилило міжнаціональну боротьбу в Палестині. 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ 
1. Опрацювати матеріал

2. Зробити конспект за планом (план записували на уроці)
2. Повторити матеріал про становище країн Латинської Америки наприкінці ХІХ ст. (підручник 9 класу) - параграф 13, пункт 8 (стор. 155 - 158)

Категорія: Всесвітня історія | Додав: anna_petrash1
Переглядів: 408 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]