Основна територія Чернігівського князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні рік Десни й Сейму , на землях, заселених сіверським племенем. Згодом територія князівства поширилася на землі радимичів і частково вятичів і дреговичів . Столицею князівства було місто Чернігів . Інші міста : Новгород-Сіверський , Стародуб, Брянськ , Путивль ,Курськ, Любеч , Глухів , Чечерськ , Гомель, Вир, Хоробор, Морівськ та інші. Володіння й вплив Чернігівського князівства до 12 століття поширювалися далеко на північний схід (Муромо- Рязанська земля) і південний схід ( Тмутороканське князівство).
До 11 століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва, що їх присилали великі князі київські для збирання данин , судівництва й оборони краю від зовншігіх ворогів, в основному. кочовиків. У 1024 –1036 роках. Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, який перейшов сюди з Тмуторокані. Після Ярослава I Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській галузі Рюриковичів. Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах , але за ухвалою Любецького з'їзду (1097) воно дісталося синам Святослава — Олегові й Данилові та їх нащадкам Ольговичам. Одночасно Чернігівське князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське . Попри це авторитет Чернігівського князівства був великий, і воно втримало титул великих князів. Столиця Чернігів була значним економічним і культурним центром Русі. Чернігівська династія володіла деякий час в 11 — 13 ст. Києвом.  Це було за Великого князя Святослава II Ярославича (1073–1076), його онуків Всеволода II (1139–1146) й Ігоря II (1146–1147) Ольговичів, Ізяслава III Давидовича (1157–1161), Святослава III Всеволодовича (1176–1194 з перервами), Всеволода Святославича (1206–1212), Михайла Всеволодовича (1238–1246). При цьому вони (або їх родичі) зберігали безпосередню владу й над Чернігівським князівством.