На березі річки зозуля кує,

На березі річки,

в зеленій ліщині...

Душі метроном - у малій батьківщині,

бо в кожного з нас батьківщина ця - є.

Дмитро Кремінь

Південь України. Благодатний край, де жаркий родючий степ зустрічається з прохолодою чорноморських хвиль, терпкі запахи чебрецю й полині змішуються із солоним рибним вітром морських просторів житниця України. Край суднобудівників і хліборобів, усе це - Миколаївщина.

Її землі - понад 246 000 кв. км. - розкинулися в басейні нижньої течиї Південного Бугу. З трьох сторін область межує з іншими областями України. А на півдні простяглося кілька сотень кілометрів берегової лінії Чорного моря і його лиманів. Ця лінія робить дивні зигзаги, глибоко в сушу врізаються Дніпровсько-Бузький, Бузький, Тилигульський, Березанський лимани, створюючи неповторну мозаїку водяних плес. Там де зливаються русла рік Південний Буг та Інгул розташований обласний центр - місто Миколаїв, що омивається з трьох боків річковими водами.

Історія степового причорномор'я багата, своєрідна, насичена подіями. Цей край давно заселений. Археологічні розкопки свідчать, що вже 15 тисяч років тому тут жили люди. Багато чужинців намагалися заволодіти прибузькими землями - орди печенігів, половців, монголотатар спустошували цей край, ним прагнули заволодіти литовці, кримські татари, турки. І саме тут, на південному рубежі, у дикому полі, ставали на захист рідної землі відважні лицарі волі - запорізькі козаки, грудьми закриваючи Україну від турецької й татарської зброї. Подальша історія краю пов'язана з виходом Росії до Чорного моря і появою чорноморських портів. У 1789 році у гірлі Інгулу почалося будівництво верфі, і вже через рік тут почалося будівництво міста, яке назвали Миколаєвом - на честь здобуття турецької фортеці Очаків у день Святого Миколая, заступника моряків.

Часи царювання Катерини ІІ - це початок історії села Мешково-Погорілове. У той період тут будували суднобудівні верфі. Сама імператриця приїджала подивитися на роботу. Надзвичайно красиві місця були «зібрані» річкою Інгул «в мішок». Скоро тут почали селитисялюди. Це були сумлінні солдати з царської армії, яких Катерина й нагороджувала земельними ділянками. Повну назву село дістало після пожежі, яка знищила всі землянки. Тоді мешканців села стали називати мішково-погорілівці.

АРХЕОЛОГІЧНА ДОВІДКА

Історія села Мішково-Погорілове охоплює великий проміжок часу: від поселень епохи бронзи до наших днів. Практично у всі часи і епохи в цих місцях селилися люди. Ріка Інгул у цьому місці утворює незавершену своєрідну петлю, яка захищає поселення від раптового нападу ворогів з трьох сторін. Наявність височини, куди не досягали при розливі води Інгулу, робили це місце ще більш зручним для поселення. І хоч археологи в нинішні час не знайшли достатньо вагомих доказів тому, але саме так воно і було. В останні часи з виникненням землеробства іприрученням домашніх тварин людей притягували сюди прекрасні заливні луки і родючі землі. Однак не можна сказати, що перші поселення так тут і залишилися. Зручне розташування на місцевості притягувало сюди і інші племена, а пізніше і родини. Все це привело до виникненя міжплеменних збройних конфліктів і зміни населення в цьому ореолі. Про існування поселень на цьому місці говорить і наявність могутнього культурного пласту залишків вогнищ на височині біля Інгулу. Про це говориться навіть в усних легендах про освоєння краю. Саме від цього згарища і пішла назва другої половини села - Погорілівка(«Погоріле місце»)

ЛЕГЕНДА ПРО ПЕРШІ ПОСЕЛЕННЯ КРАЮ ТА ЙОГО ОСВОЄННЯ (ЗАПИСАНО ЗІ СЛІВ СТАРОЖИЛА БРОНЧЕНКА В.М.)

Біля села Мішково-Погорілове Інгул робить велику петлю на місцевості. У 1768 році російські солдати разом із запоріжськими козаками вели смертелний бій з турками. Турки були переможені. У цьому бою брав участь і майбутній першопоселенець села - запорізький козак-січовик Остап Павленко. Вдалою для нього була ця битва: взяв у полон він турецького бея та багато трофеїв. Тоді ж, кажуть старожили, «приклеїлась» за цім місцем назва - «мішок». Взимку 1768 рку під час оборони Очакова знову відзначився Остап Павленко - першим увірвався до фортеці і тяжкопоранений під час атаки тримав прапор на самій високій мечеті. Про його подвиги дізналася цариця Катерина ІІ. За мужність і доблесть нагородила вона козака землею в селещі Грабському. Але коли козак приїхав туди, то побачив, що землю захопив поміщик. Не зумів стримати себе козак, дав волю своїм могутнім рукам... ПОскаржився поміщик цариці. Відмінила вона свій указ і наказала повернути Остапа. Не було в Остапа ні сил, ні коштів, щоб поїхати назад. Відкрилися старі рани і залишився він у поміщика. А тут ще одна біда. Старший син Самило покохав дочку поміщика. Гарний був Самило: високий, у плечах - коса сажень, очі орлині, зуби білі, вуса пишні, руки сильні. Кажуть, на скаку може коня одними руками зупинити. Гарний був Самило, а кохана його ще краща! Очі, наче озера блакитні, коси, як річки пшеничні, лице біле, струнка. Ходила - неначе пливе. І кохали вони одне одного, неначе два лебеді. Але не хотів поміщик бачити чоловіком своєї доньки голь перекатну. І надумав він чорне діло: наказав він слугам вбити Самило... Принесли до Остапа його коханого сина. Широки груди парубка палали кривавими ранами. Закрилися його ясні очі. Забув Остап про свої рани, наказав синам сідлати коней. Направився в Січ Запорізьку правду шукати та допомогу. На шляху за Снігурівкою зустрів він свого товариша давнього, Юхима Моторного, з ним Остап був у «мішку», бився в Очакові. Розповів Юхим товаришу, що нема більше Січі Запорізької - розігнала її цариця. Затремтіли плечі Остапа, схилив він свою сиву голову на гриву коня. - Де тепер правди? Де справедливості шукати? Подивився на нього Моторний, стиснув зуби, скочив на коня. Зрозумів його Остап та мовчки направив за ним свого коня. Прискакали вони в Грабське вночі... Вранці наступного дня повернулися вони до своїх сімей та стали тримати шлях до тихого, звивистого Інгулу. Пустинні були тоді ці місця, товстим, жирним пластом лежали незаймані землі, у зріст людини колихалися за вітром соковиті трави. Здавалося, николи нога людини не ставала тут. Але коли козаки стали вибирати місце для землянок, то побачили на цьому місці, де багато пізніше було поставлено першу сільську раду, кучу злежаної золи та попелу. Моторний переїхав західну балку і оселився на самому її початку - у «мішку», що тепер зветься мішковкою, а Остап залишився на «погорілому місці», що дало назву другій половині села -Погорілове. Але не всі спогади повідомляють однаково про першопричини появи села, так старожил Тодоров Антон Миколайович казав про заснування села переселенцями та висланцями. Але ми схиляємося до першої версії заснування села, тому що виселення «бунтарів» відбувалося в місця глухі, але обжиті, де вже існувала поліція для контролю та покарання висланців. А вільні поселення, як і Мішково-Погорілове, утворювалися на місцях пустих, необжитих, що і знайшло своє відображення в першій версії.