1. Населення Наддніпрянщини у другій половині ХІХ ст.
Впродовж другої половини ХІХ ст. чисельність населення дев’яти губерній Наддніпрянщини збільшилася з 13,5 до 23,5 млн душ. Це надзвичайно швидке зростання було безпосереднім результатом демографічного вибуху в європейських країнах протягом другої половини ХІХ ст. До початку першої світової війни населення українських губерній збільшилося до 33 млн душ. Особливо швидкими темпами зростало населення Півдня, де відбувався бурхливий розвиток промисловості: його чисельність збільшилася з 3,6 млн душ 1858 р. до 8,8 млн 1897 р. і 13 млн 1914 р. Міське населення Правобережжя та Лівобережжя зросло за цей час утричі, Півдня – вп’ятеро. Переважну більшість населення Наддніпрянщини (22 млн душ) складали селяни. Промислових робітників наприкінці ХІХ ст. було близько 360 тис. чоловік. За національним складом наприкінці ХІХ ст. переважну більшість населення Наддніпрянщини становили українці. Найчисельнішими національними меншинами були росіяни, білоруси, євреї, німці та молдавани. Найбільший відсоток росіян мешкав у губерніях Півдня – 21–27%.
2. Селяни
Українське селянство було тією частиною населення, яка зберігала народну культуру, вважала своєю рідною мовою українську. За пореформеної доби село в цілому зберігало свій давній вигляд. У різних регіонах селяни по-різному будували та прикрашали свої хати, проте вони зберігали традиційні українські риси. Протягом другої половини ХІХ ст. в середовищі незаможного селянства переважало житло, що складалося з хати й сіней. А от заможні господарі дедалі частіше влаштовували у своєму житлі ще й комору. На початку ХХ ст. міські впливи привели до того, що в хаті стали відгороджувати кухню. Традиційне внутрішнє облаштування житла істотних змін не зазнало. Цей традиційних вигляд своєї оселі зберігали українці в Карпатах, на Лівобережжі та в селах, створених переселенцями з Наддніпрянщини на Далекому Сході.
Традиційно важливе місце в житті українського села посідала селянська громада. Проте реформа 1861 р. суттєво змінила економічні й правові основи її життєдіяльності. Відтоді вона стала низовою ланкою імперської адміністрації. Земельний масив усієї надільної землі належав громаді, яка розподіляла його між окремими селянськими господарствами. Періодично відбувалися земельні переділи. Усі члени громади отримували певну смужку з різних полів, внаслідок чого виникало черезсмужжя. Отримавши у власність свою смужку землі, селянин міг її продати за згодою громади, віддати як посаг за дочкою, але не мав можливості використовувати на власний розсуд. Спільне господарювання вимагало підпорядкування селянина громадівській сівозміні, що було неписаним правилом звичаєвого права, порушити яке не було можливості. Ліси, пасовиська, луки, річки, джерела залишалися неподільною спільною власністю громади.

У харчовому раціоні українського селянина значних змін не сталося. Переважна більшість селян харчувалася дуже бідно. Здебільшого вони споживали круп’яну, борошняну їжу, картоплю та інші овочі.

На сніданок у селянина (під час літніх польових робіт – о п’ятій годині ранку) були борщ і каша; на полудень – каша, куліш тощо; вечеряли здебільшого картоплею зі шкварками. Їжа переважної більшості селян була простою та одноманітною. Однак чимало збіднілих селян не могли дозволити собі й цього. Ось чому за середнім рівнем споживання українці залишалися далеко позаду населення провідних європейських країн. Наприкінці ХІХ ст. датчанин споживав річно в середньому 2166 фунтів хліба, німець – 1119, угорець – 1264, росіянин – 1086. А в житниці Європи, як називали тоді Наддніпрянщину, середній рівень споживання становив лише 867 фунтів.

Наприкінці 60–70-х рр. українське селянство почало використовувати заводські металеві знаряддя праці. Поширення набули нові залізні плуги та плуги з залізними частинами, до яких впрягали коней. Заміна волів кіньми збільшила продуктивність праці в обробітку землі у три, а в перевезенні зерна – у чотири рази. Заводи сільськогосподарського машинобудування випускали культиватори, парові молотарки та інші знаряддя. Проте використовувати техніку мали можливість лише в заможні господарства. Наприкінці ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні з’явилося чимало механічних млинів, які поступово витіснили давні вітряки та водяні млини.

За пореформеної доби, коли селянство почало господарювати самостійно, дедалі помітнішим ставало його майнове розшарування. Внаслідок цього воно поділилося на три основні групи:
. заможне селянство, яке завдяки поєднанню тяжкої праці, ініціативності, рільницького таланту, використанню праці сільських найманих працівників (батраків) успішно вело господарство. Їхні господарства пристосувалися до ринкових потреб і орієнтувалися на виробництво товарної продукції. Вони нарощували свої землі, купуючи наділи збіднілих односельців, мали кілька коней і сільськогосподарський реманент;
· господарі середнього достатку, або середняки. Земельні наділи, що належали цій категорії селян, давали їм можливість прогодувати сім’ю. Вони також мали кількох коней та голів худоби. Попри те, що вони були працьовитими господарями, придбати недешеву сільськогосподарську техніку середняки могли дуже рідко. Працювали вони переважно самі, бо найняти батраків можливості не мали;
·бідні селяни, чи бідняки були, найчисленнішою групою сільського населення. Вони взагалі не мали землі або мали недостатню кількість для того, щоб прогодуватися. Щоб якось проіснувати, бідняки наймалися працювати до заможних односельців і поміщиків або шукали іншої сезонної праці. Причини становища, в яке вони втрапили, були різними. Дехто не вмів господарювати, хтось не міг прожити зі свого малого наділу, часом причиною були нещастя, хвороба, природні лиха, а інколи – просто лінощі та пияцтво. Значна кількість бідняків обумовлювала зростання напруженості у пореформеному українському селі. Ця ситуація певною мірою була наслідком непослідовної та незавершеної земельної реформи 1861 р.